ENG Ми записали історії трьох матерів, чиї сини свідомо стали на захист країни та загинули молодими. Це історії про жінок, які після найболючішої втрати прийшли допомагати самі – тим, хто колись підставляв плече їхнім хлопцям або воював поруч. Це історії не лише про продовження справи своїх дітей, а скоріше про велику любов, що триває.
За відверті розповіді про синів-героїв, за розмови зі сльозами та жартами, за незриме світло та постійну підтримку – дякуємо Катерині Рубан, Світлані Поваляєвій і Наталії Паленичці.
«Мамо, в мене все добре». Історія Катерини Рубан, мами Микити Рубана, що отримав смертельні поранення в Кринках і помер у 24 роки
“Микита не любив, коли я плакала. Він знав маму веселою та життєрадісною. Тож зараз я і без вогника в очах, але працюю, посміхаюсь, допомагаю як можу”, – каже Катерина. Яскрава 47-річна жінка з довгим рудим волоссям щомісяця приїздить з Миколаєва у Київ на могилу сина-морпіха з позивним «Лис». Чорно жартує: завдяки Микиті родина тепер має нерухомість у столиці – цілі півтора метра на Лук’янівському кладовищі.
Насправді ж Катя від початку війни, навіть коли росіяни підійшли зовсім близько, не полишала рідного міста. Працює у великому будівельному магазині та більшу частину заробленого витрачає зараз на ремонтний підрозділ чоловіка або ж донати: на дрони та такмед.
Її Микита народився на Різдво та ріс хворобливою дитиною. Вивчився на електромонтажника, працював на заводі. Коли почалася війна, мав усі підстави уникнути окопів, за віком і станом здоров’я. Так само від нього намагалися відкараскатися у ТЦК, куди хлопець пішов у перші ж дні. Тож уже за кілька місяців схитрував: поїхав у торговий центр, де роздавали повістки, й власне взяв одну й собі. Потрапив у морську піхоту, в 35 бригаду. На той момент Микиті було 22 роки.
Ще до початку повномасштабного «Лис» пройшов курси першої допомоги від Червоного хреста, дивився відео та лекції про такмед в інтернеті. Тож і в підрозділі хотів працювати з пораненими. «Він міркував так: бігати – не зможе, великі навантаження не витримає через хворобу, а от користь принесе саме як медик. Він сумлінно вчився, і за півтора майже роки став старшим бойовим медиком у званні сержанта, переливав кров у польових умовах», – ділиться Катерина.
У 2023-му підрозділ Микити на Херсонщині форсував Дніпро та брав участь у боях біля села Кринки. Її син займався пораненими, намагався стабілізовувати їх наскільки це було можливо на плацдармі під постійним вогнем, брав участь у надскладних евакуаціях по воді. Моторошних деталей мамі не розповідав – усе пізніше дізнавалася від побратимів. «На День Незалежності приїхав додому у відпустку. Глухий, погано бачив, впритул підходив до машини, аби роздивитись номер. Тепер я розумію, що це був результат двох контузій. Але він завжди казав: «Мамо, в мене все добре, живий», – зітхає мама Микити.
В грудні був останній бойовий вихід, з якого Микиту повернули важкопораненим, в комі. “Маленький уламок, як ніготь з мізинця, потрапив в мозок. Він переніс дуже багато операцій, але лікарі сказали, що шансів нуль…Ви знаєте, мені здається, він просто не захотів», – згадує мама. Після півроку боротьби, 4 червня 2024 року, старший бойовий медик Микита Рубан помер не приходячи до тями.
Мама підтримує зв’язок із його побратимами, а ще – всі збори “Лелеки”, яка колись забезпечувала такмедом Микиту (на поминках військового родина навіть попросила не приносити квіти, а зробити переказ на фонд, тож, якщо чесно, ми плакали над призначеннями платежів «Світла пам’ять Микиті» або «За нашого Лиса» – прим. автора).
«Не допомагати – це як зрадити його пам'яті. Так, моя дитина загинула, але ж всі, хто воюють зараз, – теж чиїсь діти», – впевнено говорить пані Рубан. Але попри цю, здавалося б ззовні, стійкість зізнається: все ще чекає сина вдома. Мовляв, все усвідомлює, але наче тримається за те, що просто довго немає зв’язку, що її дитина просто тимчасово не може написати мамі.
«Енергія має працювати». Історія Світлани Поваляєвої, мами Романа Ратушного та Василя Ратушного, що загинули в віці 24 і 28 років
«У житті в принципі не так багато сенсу, особливо після втрати дітей. Єдиний природній спосіб існування для мене – допомога іншим», – говорить Світлана Поваляєва, відома журналістка, письменниця, членкиня українського PEN. І мама двох синів-добровольців.
Молодший, відомий громадський активіст Роман Ратушний, служив у розвідці 93-ї бригади та загинув на Харківщині 8 червня 2022 року. Старший, Василь Ратушний, був пілотом БПЛА в «Птахах Мадяра» та загинув 26 лютого цього року від влучання ворожого FPV.
Після смерті Василя Світлана попросила в соцмережах не питати в неї номер картки, а підтримати «Лелеку», яка колись, у перші місяці великої війни, відгукнулася на її прохання надати турнікети та кровоспинні одному з підрозділів, що тоді захищав столицю. Уже за кілька днів ми придбали «Василеву тисячу» – тисячу турнікетів за кошти, які люди зібрали на заклик мами полеглого героя. Тож і навіть після своєї загибелі він допоміг іншим воїнам отримати шанс на порятунок.
«Величезна кількість людей, які переживають, які хочуть допомогти, коли хтось помирає – це енергія. І вона вся має працювати. Я хочу аби вона йшла або на життя нашим, або на смерть ворогам», – міркує 51-річна письменниця. Вона веде розмову онлайн, з сімейного будинку на Десні, будівництво якого Василь розпочав напередодні повномасштабного вторгнення.
Авторка постійно бере участь у благодійних читаннях для війська, їздить прифронтовими бібліотеками, продовжує займатися фестивалем, який започаткував Рома і який тепер носить його ім’я. Ми питаємо про те, де вона знаходить сили на всі ці справи. Та жінка пояснює: «Це ніяка не сила. Це біль, це порожнеча. Але ти все одно живеш, то вже краще робити щось хороше, ніж просто лягти в помиральну яму і лежати».
Світлана ніколи не сумнівалась, що війна з Росією буде. «Я дуже здивувалась, що цього не сталося після Помаранчевої революції. І, звичайно, діти зростали в цій атмосфері, розуміли, що таке росіяни, особливо після Майдану, – каже Поваляєва. – Василь, мій старший син, вперше пішов воювати взимку 2015-го, за місяць чи два до свого повноліття».
Обоє синів Світлани мали особливий зв’язок із Києвом. Роман, позивний «Сенека», боровся проти незаконної забудови, зокрема – за збереження унікального урочища Протасів Яр. «Рома написав у заповіті: «Києве, загинув далеко від тебе, але за тебе!». Ці ж слова викарбувані на його могилі», – розповідає матір. У Василя ж був позивний «Каштан», а на руці татуювання: листок каштана та напис «КИЇВ».
Важливою точкою опори для Світлани після втрати є багаторічні буддійські практики: «Це просто трохи інший світогляд, коли ти від початку сприймаєш смерть як даність: будь-яка людина може померти. Не лише через війну, просто у війні це максимально наочно проявляється. Ми не знаємо, коли і як це станеться. Будда Шак'ямуні казав, що людське життя – це як вогонь свічки на вітрі. Настільки воно крихке».
Водночас письменниця не дає єдиного рецепту підтримки для тих, хто втратив близьких. Мовляв, хтось потребує уваги, а хтось, навпаки, прагне бути наодинці. «Зовсім саму людину залишати не можна. Але потрібно дуже добре відчувати того, кому ви хочете допомогти. Поряд зі мною найближча людина – мій чоловік. Але щодо інших, то мені іноді важко навіть просто відповісти на повідомлення», – каже жінка. І додає: хоч іноді найбільше бажання – сховатися глибоко в печері десь у Непалі. До нашої перемоги вона з України нікуди не поїде.
«Ти просто погано знаєш історію». Історія Наталії Паленички, мами Влада Паленички, що загинув на Херсонщині в 23 роки
«Як це я не придатний до служби? Зробіть мені цю операцію (видалення грижі – прим. автора), щоб я міг служити!». Ці слова Владислав сказав матері, коли проходив ВЛК ще у школі, а його батько вже був на сході України як учасник АТО. Готуватися до великої війни хлопець почав заздалегідь – чи не єдиний із усіх в родині.
За день до повномасштабного вторгнення Наталка з сином їхали в машині з рідного Стрия до Польщі в сімейних справах. Йому дзвонили однолітки й казали, що їм «якщо що» буде страшно воювати. Влад, що на той момент уже влаштовувався на роботу в СБУ, обурився: «Ще нічого не почалося, а вони вже ховаються по норах!». Наталя намагалася його заспокоїти: мовляв, якби хотіла, Росія напала би ще в 2014-му. «Мамо, ти просто погано знаєш історію», – відказав їй син.
Від першого дня війни він чи не щодня ходив до ТЦК і просився в десантно-штурмові війська.
Коли батьки намагалися вмовити його залишатися вдома , бо воювати мають люди з досвідом , Влад відповів – Що я колись дітям своїм скажу ? Де я був, коли була війна ? Тай воювати мають саме такі ,як я-вмотивовані! Після цих слів ,батькам більше не було що сказати сину.
Наприкінці березня Владислав нарешті викликали в ТЦК та відправили в Одесу на навчання офіцерського складу. Після випуску 300 осіб, де Влад потрапив у десятку найкращих, йому запропонували інструкторську посаду і відправили в навчальний центр.Влад не хотів довго залишатися там.Він рвався в бойову бригаду , щоб бути корисним там, де була потрібна допомога. «Просився та й випросився. Потрапив в 46 десантно-штурмову бригаду. Спочатку командиром взводу, а потім і командиром роти», – каже 50-річна жінка. За тиждень до трагедії Влад подзвонив баткові і сказав ,що йому пропонують посаду заступника комбата. Але – не встиг…
23 серпня 2022 року Владислав Паленичка, позивний «WHISKEY», загинув на Інгулецькому плацдармі, поблизу села Білогірка у важкому бою з ворогом. Йому навіки 23 роки.
За особисту мужність та самовідданість у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Владислава Паленичку нагороджено Орденом Богдана Хмельницького 3ст. ( посметно)
«Під його керівництвом служили люди й сорока, й п'ятдесяти років. Але він ніколи не сидів поодаль, роздаючи накази по рації. Тому його поважали, слухали, він мав репутацію розумної та відповідальної людини», – переказує Наталка спогади побратимів.
Вона продовжує допомагати підрозділу сина, а також постійно закриває й інші збори для війська. Наприклад, за 2024 рік жінці вдалося зібрати та витрати на армію понад 8,5 млн грн. «Я не хочу вдавати, що в мене все окей, але сидіти й плакати не хочеться. Не маю нічого проти, щоб люди «жили життя», але всі мають пам'ятати, що ми дуже далекі від перемоги. Я ж чудово бачу, що ті люди навіть з мого оточення, що мають можливість допомагати, вони не роблять цього», – говорить жінка.
До речі, Наталія часто підтримує і напрямок медичного забезпечення: наприклад, нещодавно передала на аукціон для «Лелеки» вишиванку, з розіграшу якої вдалося виручити понад 30 000 грн.
Допомога фронту, чоловік і молодший син – те, що тримає її після загибелі Владислава. «Коли молодший приходить додому з якимись нарцисиками, які у бабусі купив, оце емоції! Або от сьогодні я відкрила збір на РЕБ, який мав коштувати 240 тисяч гривень, а потім мені сказали, що буде знижка до 158 тисяч. І це велика радість для мене, от можу скакати від щастя. Мій чоловік і моя дитина – оце моя зараз найбільша підтримка й опора. Коли мені стає геть погано, я просто сідаю біля них, отут, біля каміна», – каже волонтерка.
Крім цього, вона опікується питаннями пам’яті та допомоги родинам загиблих у своєму містечку. Бо знає ,як це важливо для кожної родини, яка втратила у цій війні свою підтримку і опору, своє майбутнє.
«Але знаєте, коли я зараз відкриваю свої збори, то першими починають донатити саме ці родини. Кожного разу плачу, коли це бачу. А ще ,кожного разу коли я відкриваю збір, донатить уся моя родина, усі мої рідні хлопці, які з перших днів повномасштабки стали на захист своєї країни і навіть воїни яким я колись допомагала - теж часто донатять».
Попри велику втому, біль втрати та складнощі зі зборами, опускати рук Наталія не збирається. Каже, мусить зробити все можливе для перемоги. Аби все було не дарма.