ENG
До повномасштабного вторгнення Наталія Арцева викладала англійську, вела заняття з фітнесу, виховувала трьох дітей і мала невелику крамничку хенд-мейд іграшок на Etsy. Їй 43 роки, і тепер вона служить в підрозділі “Чорний Рій” ТРО ім. Івана Богуна на посаді старшого бойового медика роти. Уміє стріляти, зупиняти кровотечу, митись в одному відрі води та робити затишок в будь-якій хаті. Її позивний – “Руда”. Молодша сержантка розповідає про армію, родину та врятованих на війні людей і тварин.
Мам, я завжди знала, що ти підеш. Було лише питання “коли?”
“Мене давно мучить відчуття провини. Я з Луганська, хоча виїхала ще до 2014-го. Але не можна сидіти в безпеці й дивитись, як інші воюють за твою землю”.
Так, Наталія описує один із своїх мотивів доєднатись до війська. Це рішення визрівало давно та поступово. Після 2022 року жінка почала активно волонтерити, самостійно, за власні кошти проходила курси з першої домедичної допомоги та допомоги при масивних кровотечах, допомагала вчити мобілізованих основ тактичної медицини. Розповідає, що на початку повномасштабки все було дуже сумно з забезпеченням в плані такмеду. Якісних турнікетів критично бракувало, бійцям видавали запліснявілі перев'язувальні пакети часів СРСР.
Завдяки волонтерству, Наталія багато спілкувалась з війсьсковими та, звісно, думала про армію від початку. “Але мене відмовляли. Казали, що я потрібніша в тилу, що в мене діти. Та й були особисті фінансові питання, які я мала вирішити. Тож думка про мобілізацію визрівала у мене довго”, — згадує Наталя.
Але в якийсь момент вони з чоловіком сіли на балконі й вирішили, що їхня родина має діяти. На той час вони вже давно мешкали у Львові, мали стабільне життя, але дійшли до висновку, що найкраще до армії пристосується саме вона. “Я працювала на полігонах з 2022-го, я відчувала, що це моє. Та й молодший син, йому 10, дуже “татовий” і перше, що запитав, коли я пішла у військо: “А тато буде вдома”? У них там свій світ: вони весь час разом дивляться аніме, катаються на роверах. Тож саме в нашому випадку ми вирішили: краще, якщо у армію піду я”, – згадує Арцева.
Дітям Наталя повідомила про своє рішення на відпочинку в Карпатах. Середня донька, якій 14 років, відразу сказала: “Я завжди знала, що ти підеш. Було лише питання “коли”. Син спочатку розпереживався, та заспокоївся, коли дізнався, що мама іноді буде приїжджати та часто телефонувати йому. “А от старша сказала, що не змогла б, що боїться крові, але також визнала, що це моє. Вона вже доросла дівчина 20-річна дівчина, ходила нещодавно на свій перший протест”, – розповідає мати.
Зараз, за понад рік служби Наталки, родина звикла до змін. Син щоразу телефонує, коли хоче поділитись чимось важливим. “Так, без мами гірше. Але зараз йде війна на виживання. Ми всі маємо чимось жертвувати”, – каже вона.
Не візьму! Будеш мені тут губи кобилити!
Мобілізуватись виявилось не так і просто. Багато командирів не хотіли мати жінку в підрозділі. “Так, в деяких підрозділах армії є упереджене ставлення до жінок. Один сказав мені: будеш мені тут губи кобилити: то тобі не сподобається, се тобі не сподобається”, – згадує Арцева.
Наталка змінила декілька підрозділів, і у фіналі знайшла свою другу "сім'ю" в 1 бригаді ТРО ім. Івана Богуна.
Вона погоджується, що армії ще треба вчитися працювати з жінками. Але жінки можуть підсилити будь-який підрозділ і рід військ.. Багато військовослужбовець, з якими вона служить, дуже ефективні, іноді ефективніші за чоловіків. “В моєму підрозділі є дві юні дівчини, 18 і 22 роки. Піти в армію було їхнім свідомим рішенням, і з ними комфортно працювати”, – каже медикиня.
Вона впевнена, що і жінки, і чоловіки мають свої сильні риси. За словами Арцевої, у військовослужбовиць часто краще розвинута емпатія, їм добре даються посади медиків і психологів. Але в сучасній війні й бойові посади підходять жінкам. “Мої дівчата “літають” на дронах як валькірії”, – наводить приклад вона.
Наталка розповідає, що часто чула поради стати “твердішою” і випрацювати “командний голос”, але не збирається дослухатися. Бо її емпатія – це її перевага. “Я тут не для того, аби мене боялись. Я тут, щоб допомогти людині. Іноді мені кажуть: та у нього весь час щось болить! Так значить треба розібратись, що в нього болить і чого!”, – розповідає вона.
Стати медикинею Наталі запропонували знайомі. Її резюме побачила жінка, яка служила і жила в сусідньому з нею дворі. Вона зателефонувала і сказала, що їм дуже потрібен медик в підрозділ, який лише формується.
Наталя заперечила, що в неї немає медичної освіти, але її заспокоїли, що буде час навчитися. І час був: спочатку БЗВП, а потім навчання в Норвегії.
Іноземці не усвідомлюють, наскільки божевільна російська армія
Навчання в Норвегії було яскравим етапом у військовій службі. Воно тривало 30 днів. “Ми зупиняли кровотечу на справжніх свинячих стегнах. Шили рани на свинячих серцях. Найцікавішим для мене був тренінг з подолання гострого бойового стресу. Після тренінгу ми проходили смугу перешкод, де спеціальні актори імітували істерику або заціпеніння в практично бойових умовах. І треба було задіяти знання на практиці”, – згадує Наталка.
Але були речі, як показували нерозуміння іноземцями того, як відрізняється наша війна від тих збройних конфліктів, на яких будувалися міжнародні протоколи. “Нам розповідали про важливість евакуації пораненого протягом так званої “золотої години”, казали про евакуацію на гелікоптері. На нашій війні це, фактично, ніколи не було можливо. А ще казали, що намет медиків варто позначати білим хрестом, щоб туди точно не прилетіло. Я не знала, як пояснити, наскільки намальований хрест підвищує шанси, що прилетить саме туди”, – згадує вона.
Проте, серед інструкторів були й ті, хто мав досвід війни на українському сході. “Був медик, норвежець, який 8 місяців працював з нашими медиками в Бахмуті і на свій страх і ризик навіть займався польовою хірургією. Він чи не єдиний розумів, що правила російсько-української війни інші”, – каже медикиня.
Зі своїми бійцями Наталя їздить на всі навчання, постійно вчить їх накладанню турнікетів, тампонаді, бандажуванню тощо. Каже, це як стрільба: якщо не практикувати весь час – в такмеді немає сенсу. “Також дуже важливо тренувати людей не в тепличних умовах. Одне діло накласти турнікет в спортзалі, а інша – в багні, в броніку, коли замерзли руки. Але саме це і треба відпрацьовувати”, – стверджує вона. Медикиня вже давно працює із медичним наплічником і ношами-волокушами від “Лелеки”, благодійної ініціативи про яку їй колись розповів побратим, також бойовий медик.
“Наталю, я тобі довіряю”
Свій перший уламок Наталка витягла з побратима на навчаннях: той рикошетом прилетів йому в руку на стрільбищах. “Зі мною служила медикиня, яка на всі скарги військових давала лопату і казала: “Йди закопайся”. Тому хлопець із тим уламком тоді сказав мені: Я не піду до неї, Наталю, я тобі довіряю”. І поки він чистив зброю, я витягла йому уламок підручними засобами: манікюрними ножицями та щипцями. Добре, що в нас був солдат, помішаний на стерильності, і він мав з собою навіть стерилізатор для манікюрних інструментів”, – згадує Арцева.
Найбільше в армії Наталка навчилась толерувати невизначеність: ти ніколи не знаєш, скільки часу проведеш ось в цьому селищі, ось в цьому будинку – тиждень? Місяць? Пів року? “Всім, хто хоче йти у військо, варто також вчитись не прив’язуватись до речей. Вони прой..буються на раз-два”.
Натомість прив’язуєшся до живих істот. Наприклад, тепер у підрозділі є справжній Бембі – оленятко, чия мама підірвалась на міні в Чернігівській області. Дитинча подружилось з котом та песиком, яких також підгодовують бійці: “Ми зробили йому вольєр, годуємо молоком. Тепер у нього є бородата прийомна мама Вітя”. А ще Наталка має з собою килимок з йоги і влаштовує собі фітнес в нових “спортзалах”: в Краматорську, на Сумщині чи на Чернігівщині.