ENG Після завершення Другої Світової світ звик, що воювати – це професія. Людина обирає її і їде кудись в далекі землі битися за щось, цінність чогось не завжди зрозуміла тим, хто військову справу як професію не обрав.
Але коли постає питання виживання власної країни та нації, війна стає «робочим місцем» для дуже різних людей.
Ольга Харченко – бойова медикиня, санітарна інструкторка 8-го окремого стрілецького батальйону 78-го десантно-штурмового полку. На її рахунку не одна евакуація.
До того, як мобілізуватися у лютому 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, вона встигла здобути мистецтвознавчу освіту, попрацювати у сфері ІТ, журналістиці, займалась дизайном відеоігор і – найголовніше – послужити за контрактом у 2016-2019. Власне, це було визначним для рішення про мобілізацію. «Я вже не мала такого здоров’я як в 2016, але як я могла лишатись вдома, якщо я маю досвід і навички?» – каже санінструкторка.
Ольга з родини митців.
Мама і батько працюють в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури. Тато теж бойовий ветеран, наразі демобілізований за віком.
«Лелека» поговорила з Ольгою про війну, родину, мистецтво та життя.
Там, де треба
- Куди підеш служити?
- Туди, де треба.
Короткий діалог стався в ТЦК у лютому 2022 року. Вже за декілька хвилин, Ольга знала, в якій бригаді служитиме. Так вона потрапила в 103-тю львівську бригаду ТрО, маючи досвід АТО і служби за контрактом в ДШВ на посаді бойового медика. У ДШВ вона все ж повернулась – трохи згодом, у 2023. Рішення знову стати до лав Сил Оборони було легким – психологічний бар’єр було пройдено набагато раніше.
«Це був 2014. Я їздила ще як журналістка з волонтерами, на Донбас, і дорогою ми втрапили у те, що тоді здавалось пригодою, а зараз я б цього навіть не запам’ятала – ну постріляли у нашому напрямку, і шо, всі живі, машина ціла, поїхали далі. Але тоді це було страшно, і я усвідомила що абсолютно нічого не знаю про армію, про те як захистити себе, як надати допомогу, і у критичній ситуації не допоможу, а буду тягарем. Тоді знайшла вишкіл для цивільних, «Український легіон», в ті часи ще «київський». Почала займатись. Потім друг порадив: «Спробуй на вишкіл в «Медсанбат», там круто». Я відказую: «Та я ж не медик, мене не візьмуть». Він: «Та нормально все буде, пішли». Пішла і зрозуміла що це цікаво. Медицина в цілому, а тактична – це точно моє, що мені підходить і, головне, у мене виходить», – згадує вона. Контракт підписала у 2016, коли термін служби батька вже виходив.
«Батько мобілізувався у четверту хвилю. Спочатку був в «учебці», потім потрапив у 73-й морський центр. Татові тоді було за 50, вже старший чоловік. Але це його не зупинило. Він довів, що може служити нарівні з молодими. Був у групі підтримки розвідки. Його зброя – ДШК (радянський великокаліберний кулемет), мав багато бойових виходів, в тому числі за ЛБЗ», – розповідає медикиня.
Служба зблизила їх. Тато і донька декілька разів перетинались на війні.
«Коли я ще була в 81-й бригаді, ми стояли в Дружківці, потім у Краматорську. Батько з командиром проїжджали повз і заїжджали до мене. Потім вже в 2022, ми їздили по маршруту Бахмут-Лисичанськ на евакуацію, я знала, що тато теж на Донбасі. Сидимо з напарником після ночі на чергуванні в машині, їмо булочку з кефіром. Дзвонить тато: «Де ти, що ти?». Я кажу: «Я в Бахмуті». І тут бачу – їде машина, а в ній – тато! Я йому кричу: «Я тебе бачу!» Зупинились, обійнялись, пофоткались», – згадує вона. Тепер вони можуть порадитись один з одним, хоч мають і різні військові профілі.
«Я кажу два слова і тато все розуміє. І ще може пояснити мамі, заспокоїти її», – розповідає Ольга. На початку батько мав сумніви щодо її служби. Все ж таки Ольга була цивільною дівчиною, з навіть не дотичною до війська освітою, і нічого не знала про армійські виклики. Проте, коли вона прийшла до батька з готовим рішенням, розумінням, де буде вчитись і що робити – до нього прийшло прийняття.
Іноді поранення ввечері, а евакуація лише зранку
Ольга розповідає, що багато що змінилося в такмеді й з 2014, і з 2022 року.
«Наприклад, у 2022 ще точилися суперечки щодо китайських моделей – мовляв, краще такий, ніж жодного. Але ми, бойові медики, тоді чітко казали: їх не можна використовувати. Зараз більшість бійців уже знають: CAT і SICH – це надійні, перевірені турнікети. А ще тепер часто буває, що поранення сталося ввечері, а евакуацію проводять лише зранку – чекають, поки стане безпечніше. Це призводить до зайвих ампутацій. Тому зараз більше уваги приділяється навчанню бійців конверсії турнікета. Коли до нас приходять нові бійці, я перевіряю, чого їх навчили після БЗВП, і обов’язково наголошую на конверсії. Бачила ситуації, коли турнікет був накладений 6-9 годин на кінцівці, де він взагалі не був потрібен. Можна було б заклеїти пластиром – а замість цього кінцівка біла, мертва. І все», – пояснює медикиня.
Дуже крутими змінами, на її думку, є дозвіл на переливання крові в польових умовах. Ольга згадує, що раніше лили фізрозчин, але тоді кров розбавляється і вже не виконує свої функції. Людина ніби доставлена живою, тиск присутній, а яка концентрація реальної крові і чи вдасться впоратись з наслідками шоку?
«В 2022 у нас на стабіку, де я працювала, переливань не було через відсутність умов, бо це був звичайний гараж. Той самий ранній етап у наших умовах тоді – це не перша година після поранення, а перші 6–12 годин. У нас майже немає евакуації в першу годину. Якщо пораненого вдалося довезти на КСП, і там є медик, якому дозволено переливати – це може врятувати життя.
Можна було б навіть зробити систему маркування – браслети за групою крові: червоний – перша, синій – друга, жовтий – третя, умовно. Це зменшило б потребу возити за собою холодильники з кров’ю. Але це все ще складно реалізувати на рівні абсолютно всіх бригад», – пояснює вона. Зараз Ольга здебільшого займається соматичними хворими, паперовою роботою та навчає бійців: як зупиняти кровотечу, як евакуювати, як оцінювати рану і проводити конверсію.
«Я вже не можу бути такою ж ефективною у полі як раніше, я фізично не стягну йти за хлопцями чи витягти людину з «броні», але я все ще можу приносити користь і я це роблю».
Мистецтво все одно є в моєму житті
«Коли ми були в Чорнобилі з батальйоном, у мене був час – я малювала. Я не навчалася професійно, я самоучка і доволі скептично ставлюсь до своїх навичок. Але наразі головне що я отримую задоволення від процесу. Малювала акрилом на холсті, одну картину віддала друзям на аукціон – навіть не знаю, чи її вже продали, чи лишили собі», – каже медикиня. Згадує, що у 103-й бригаді їй привезли мішок гільз – і Ольга розмалювала їх.
Одна з цих гільз стоїть на поличці в кабінеті «Лелеки».
«Мені подобається щось майструвати, навіть не обов’язково малювати. Тут на задньому дворі я зробила маленький вівтарик під яблунею, прикрасила дерево стрічками, сонцеловами – тому що в умовах війни дуже важливо знаходити час на щось крім, власне, війни. У людей є різні хобі, і важливо їх триматися навіть на бойових – це зберігає розум та психіку. Для когось це риболовля, для когось книги, для когось вірші… Для мене це творчість. Життя має бути не лише рутиною, а й трохи творчим викликом», – вважає дівчина. І додає, що важливо, щоб ми вижили як країна і народ, інакше мистецтва не буде.
«Мистецтво – це дзеркало, воно живе своїм життям і розвивається природно. Думаю, що ми матимемо певний період в історії українського мистецтва, пов’язаний із війною – зі своїми рисами, своїм «намальованим криком», своїм болем. Власне, він вже почався, якщо подивитися сучасні виставки.я хотіла б побачити на власні очі, як цей період трансформується у щось нове, прекрасне, щире і спокійне» – підсумовує вона.