ENG Це інтерв’ю з Дмитром Макаровим: лікарем, який служить вже понад три роки і пройшов шлях від солдата-піхотинця до головного анестезіолога регіону. За висловом самого Дмитра, він «повештався Києвом перші два тижні повномасштабного вторгнення й мобілізувався». Звісно ж, ми говорили про війну та медицину. А ще – про мобілізацію медиків, залежності у війську та просто «за життя».
Терміни служби та мобілізація лікарів
Дмитро впевнений, що не має якихось видатних військових здобутків. «Ну, полазили ми по траншеях, постріляли з автоматів, померзли в бліндажах. Потім мене перетягнули в медичний пункт батальйону. Щось я там сидів, нічого особливо не робив. І мені це все набридло. Я знайшов номер телефона начмеда 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади, зателефонував їй, сказав: «Дивись, я військових амбіцій не маю. Але якщо потрібен анестезіолог — перетягни мене на посаду санітара чи медичної сестри, а я буду працювати лікарем». Так я попав до медичної роти.
Деякий час попрацював на стабах. Якраз відбувався Харківський контрнаступ. Це була цікава, напружена, інтенсивна робота. А вже потім я перебрався вже до госпітальної ланки», — згадує військовий.
Через три роки після початку служби він написав в одному зі своїх дописів: «Мабуть, єдине, що досі об'єднує мене з тіпом, який три роки тому переступив поріг Печерського ТЦК, — це віра в якусь справедливість і патологічне невміння промовчати».
Попри нещодавні ініціативи Міноборони, наразі Дмитро не вірить в можливість встановити справедливі терміни служби. «Можливо, без дефіциту солдатів було б легше зі списанням поранених, з відпустками. Але жодна країна не демобілізує людей, поки бойові дії йдуть на її території», — вважає 32-річний чоловік.
Він каже, що людей у військовій медицині, як і у війську загалом, критично не вистачає. І бронювання лікарів погіршило проблему. «Наприклад, є Українська військово-медична академія, яка випускає обмежену кількість військових фахівців раз на три роки. Ці спеціалісти «розходяться» по всій армії. Вже в інтернатурі вони укладають контракт зі збройними силами. Це єдині люди, які від війська нікуди не дінуться», — пояснює лікар. І ця ситуація склалася ще до дозволу бронювати 100% медичних працівників державним лікарням.
Лікар упевнений, що мова давно вже не йде про те, щоб хтось замінив його самого чи колег. Мова про те, щоб нові люди в армії зменшили навантаження на «старих». «Чисто для розуміння: ступінь за*обу такий, що люди їздять на перший ешелон (підсилювати умовні стабіки) ВІДПОЧИВАТИ. І якщо ви вважаєте, що відпочинок десь на околицях умовного Куп'янську не прекрасна ідея — ви просто недостатньо втомились», — написав він нещодавно у себе в соцмережах.
Військова медицина людяніша за цивільну
Порівнюючи багаторічну практику в цивільних лікарнях із досвідом служби, Дмитро не сумнівається: у війську – краще. «Військова медицина людяніша за цивільну. Всім же зрозуміло, як заробляють лікарі в Україні, якщо вони дотичні до хірургічних стаціонарів? Це гроші, які приносять люди у конвертах. У когось якісь мутки з аптеками та фармкомпаніями. Тут, в армії, ніхто нічого не купує і гроші ні з кого брати не можна. Мені от за весь час служби одна людина намагалась дати гроші. Я йому відмовив, і він мені потім приніс пляшку віскі і дуже просив її взяти, — відзначає лікар. — Ми просто нарешті займаємось роботою».
ТОП-3 проблем польової медицини
На питання, які ТОП-3 проблеми польової медицини він може назвати, Дмитро одразу називає невміння користуватись турнікетами та провести конверсію (заміна турнікета на інший вид зупинки кровотечі, наприклад, тампонування рани – прим.авт.). І трохи подумавши додає — налбуфін (незабаром після бесіди уряд нарешті посилив контроль та обмежив обіг налбуфіна — авт.)
«Мені важко порахувати, скільки здорових рук та ніг ми відрізали, бо люди не змогли адекватно переоцінити поранення. Я колись бачив ситуацію, коли було м'яко тканинне поранення кисті, просто дві подряпини на кистях з пошкодженням вен тилу кисті. Воно б само зажило. Але побратими побачили кров і лупанули два турнікети аж під пахвами. Мінус дві здорові руки», — констатує лікар.
Чому так? Дмитро стверджує, що в першу чергу, це — брак в особового складу бажання вчитися і організовувати навчання підлеглих. «Так, інструкторів не так багато, а в навчальних центрах невелика пропускна здатність. Але є зараз безліч способів навчитись, почитати, подивитися, десь вистрибнути на якісь курси. Якби це все заохочувалося командуванням і підтримувалось бійцями, то ситуація була б краще. Але світ неідеальний. Це все дефіцит знань та освіти», — вважає медик.
Армія — це не в'язниця, а серйозна робота
«Якби я мав безроздільну владу, то знищив би всі онлайн-казино, всі слоти, всі крутілочки», — злиться Дмитро. Він багато пише на особистому профілі про залежності, зокрема й від речовин. Але наголошує, що саме залежність від азартних ігор викликає найбільшу летальність. Тобто найбільший відсоток самогубств через борги, кредити, інші життєві негаразди. А от проблему алкоголізму в армії Дмитро Макаров вважає дещо демонізованою, тому що це не проблема армії, а суспільства в цілому.
Коли ж доходить до обговорення наркотиків, радить уявити таку ситуацію: «От є героїновий наркоман, у нього метадонова замісна програма і він цього не приховує. Чесно каже, що підколюється, якщо знаходить щось. І тут вам приходить в голову ідея: «На тобі, чувак, автомат!». Не дуже ідея, правда?».
Взагалі відсоток залежності у війську та в тилу приблизно однаковий, а залежна людина завжди знайде собі, як реалізувати свою потребу в речовинах. «Таких людей не потрібно призивати. Але бажаючих служити мало, тому з'являється оця «палична система покарання»: а давайте запхаємо у військо алкозалежних чи боржників аліментів. Але військо — це не в’язниця. Це серйозна робота, куди не можна допускати тих, хто не може її виконувати», — каже Макаров. І додає, що сам він все більше віддаляється від цивільного життя.
«Я застряг у лютому 2022 року», — зізнається лікар.