ENG У часи Другої світової війни в США була популярна пісня I’ll Be Home for Christmas, тепла й сумна водночас. Вона – про мрію солдата повернутися до мирного життя і закінчується рядком: «Я буду вдома на Різдво хіба що в моїх мріях». Для України ці слова сьогодні теж звучать щемливо та актуально. Четвертий Святвечір поспіль сотні тисяч захисників і захисниць проводять у війську. Багато хто – на позиціях, неподалік фронту, на евакуації, у стабпунктах.
Війна і свята здаються несумісними, але навіть у найважчих умовах люди знаходять місце для різдвяних ритуалів.
«Лелека» поговорила з бойовими медиками, яким передає тактичну медицину, про те, яким буде Різдво у них. Також запитали в істориків, як відзначали ті, хто раніше боровся за незележність України.
Традиція, що триває
В українців є довга історія святкування Різдва в умовах війни. Як розповідає історикиня Олеся Ісаюк, і Січові стрільці, і вояки УПА намагалися дотримуватися різдвяних традицій настільки, наскільки це дозволяли обставини.
«У документах зафіксовано, що на Святвечір обов’язково була кутя. Були й колядки – тихо, майже пошепки. У 40-х роках радянські війська часто намагалися влаштовувати засідки саме на свята. Святкування частіше були в криївках, з побратимами. Різдво з родиною можна назвати надзвичайною рідкістю», – пояснює вона.
За словами Олесі Ісаюк, якщо орієнтуватись на досвід, наприклад, автобіографічну повість «Заметіль» композитора, журналіста та автора стрілецьких пісень Романа Купчинського, то святкування складалося з двох частин: спершу волонтерки того часу – учасниці допомогових комітетів – готували для стрільців невеликі подарунки та вітальні листівки й надсилали їх на позиції. Ці пакунки називали «любистками». А потім була вечеря з того, що було під рукою, якщо дозволяла ситуація і не було обстрілів.
Але історикиня наголошує, що це окремо взятий досвід автора з конкретного Різдва 1914-15 рр. Війна знову забрала Різдво з родинних домівок. Але традиція не зникла.
Бойові медики Дмитро та Олександр Лутченки
Брати-близнюки Олександр і Дмитро Лутченки – бойові медики 157 окремої механізованої бригади. На Олександра вдома чекають дружина Інна, 16-річна донька Настя та 10-річний син Артем. У Дмитра – шестимісячний син Сашко.
«Неодноразово Святвечір, Різдво й Новий рік ми з братом проводили разом на службі. Готували щось просте або пригощалися тим, що надсилали з дому рідні. У таких екстремальних умовах багато говоримо – про втрати й про те, що вдалося зберегти. Але всі розмови зрештою зводяться до однієї мрії: повернутися додому», – ділиться Дмитро.
Санітарна інструкторка Ніна Кравчук
Медикиня Ніна Кравчук зараз у Донецькій області. «Росія розділила нас із нашими сім’ями. Ми не маємо можливості святкувати в родинному колі. Але військо теж стало родиною. Якщо я не на бойовому чергуванні, намагаюся приготувати щось традиційне, ми запалюємо свічку, згадуємо загиблих. Віримо, що вони теж відзначають Різдво разом із нами», – розповідає Ніна. Будинок, де вона зараз мешкає, вже прикрашений різдвяними кониками та іншими символами свята. Вдома на Ніну чекають дві доньки – 17 і 13 років.
Юлія Пасмор, старша бойова медикиня
Юлії Пасмор 49 років. Уже майже рік вона – старша бойова медикиня батареї 5 окремої штурмової бригади. Вона згадує, як ще до офіційного оформлення у війську возила запечених гусей на Різдво бійцям на Бахмутському напрямку.
«Хлопці забігали перекусити перед виїздом на позиції. Чесно кажучи, нічого святкового в цьому не було», – констатує Юлія.
Вона поділилася з нами фотографією ялинки, яку минулого Різдва на Донеччині прикрашав у підрозділі її побратим, Володимир Рябуха з позивним «Партагас». Цього року Володимир загинув.
«На Різдво я все одно запалю свічки, де б не була. Ми живемо в іншому світі, який важко зрозуміти – його можна лише відчути», – каже Юлія.
Попри все – Різдво
Ми не можемо повернути бойових медиків додому на Різдво. Але можемо зробити все можливе, щоб вони мали все необхідне та найкраще для своєї щоденної роботи.